Кіровоградець Олександр Твердохлібов востаннє віддалявся від свого будинку більш ніж на сто метрів 31 жовтня минулого року.
Вся біда Твердохлібова в тому, що він – інвалід, змушений пересуватися на інвалідному візку. Стан доріг у мікрорайоні Балашівка, де він живе, кожну таку поїздку перетворює на екстремальне ралі.
– Три роки, як я у Кіровограді, – розповідає Олександр Твердохлібов. – Переїхав сюди з Полтави. Спочатку з дружиною, вона теж інвалід-візочник, жили на Яновського, потім перебралися сюди.
Співрозмовник «Кіровоград.proUA.com» не обурюється ставленням здорових людей до інвалідів, він просто констатує:
– Коли ми хотіли розписатися, зателефонували у РАЦС, попросили, щоб їхні співробітники приїхали до нас додому. Кажу їм: «Ми за бензин заплатимо, ще там за що треба». У РАЦСі м’ялися, м’ялися, потім сказали, що треба надати довідки з психдиспансеру. Ну добре, думаю. Надали. Знову мнуться, ми вже на Балашівку переїхали. Аж тоді говорять: треба, мовляв, ще до якогось там юридичного відділу звернутися, щоб він дозволив, щоб ми до вас приїхали…
Твердохлібові, втомившись чекати, поїхали у РАЦС на вулицю Попова інвалідними візками. Назад поверталися коротким шляхом, через яр. Там візки застряли – на щастя, повз молодят проходив якийсь чоловік, він і допоміг.
– Взагалі-то хороших людей більше, – каже Олександр. – Але різні випадки трапляються. Я колись під’їхав до магазину, там пандусу немає, а мені хліба треба купити, води мінеральної, газет. Бачу, йде у магазин жінка, пристойно одягнена, інтелігентного вигляду наче. Попросив її допомогти – вона так бридливо рукою відмахнулася, що мені аж соромно стало. Така ж сама ситуація була, коли ми з Галею (дружина Олександра – «Кіровоград.proUA.com») спускалися вниз вулицею. Там такий спуск, що й ходити страшно, не те що їздити візочком. Чоловік якийсь пройшов повз нас, я його прошу: допоможи дружині моїй спуститися. «Я поспішаю», – відповів і пішов собі поволі. Тепер я точно знаю: просити краще дітей або бомжів – дуже рідко відмовляють.
Втім, екстремальні вояжі у магазин і назад не дають інвалідам того вибуху адреналіну, як подорожі проїжджою частиною вулиці.
– Тротуари для нас закриті, – пояснює Твердохлібов. – Повсюди бордюри. Тому доводиться пересуватися проїжджою частиною. На вулиці Терешкової, коли я їхав у райполіклініку (доступитися туди, до речі, неймовірно тяжко), мене ледве не збила маршрутка. А на Бєляєва, куди я насилу видряпався, мене дивом обминули сині «Жигулі». Я хвилин п’ять сидів, «відходив»… Бачите, як воно: коли здорова людина буде йти посеред потоку автомобілів, то всі крутитимуть пальцем біля скроні. А якщо їде на візку інвалід – то воно наче так і треба.
Але навіть якщо вдасться доїхати інвалідним візком із віддаленої Балашівки «у місто», пригоди не закінчуються.
– Якщо мені, пробачте, приспічить у туалет? – риторично запитує Олександр. – Куди мені податися? А якщо дощ, холодно? Інфраструктура міста до нас ворожа. Місто для нас – джунглі.
Проблеми інвалідів-візочників певним чином вирішує «Соціальне таксі». Однак кожен, за словами Твердохлібова, може скористатися його послугами лише тричі на місяць. До того ж «соцтаксі» возить лише до поліклініки, лікарні або соцбезу. У кіно, кав’ярню чи просто погуляти парком інваліди їздити теоретично мають право, але на практиці – не мають змоги.
– І не в кошти все впирається, – впевнений Твердохлібов, – чиновники бояться працювати.
З вікна квартири Твердохлібових видно будівлю обласної лікарні. Однак дорогу з Балашівки туди взялися, було, робити – та так і не доробили.
Фото з http://steer.ru/
|
Додати до Вибраного
Зробити стартовою
Афіша
Новини
Форум
Погода
Реклама
Контакти
Фотоальбоми
Дайджест
Архів
Роздрукувати
Обговорити у форумі
Відіслати статтю другу
